21 квітня 2017

«Нам 2000 років, і перш ніж щось зробити, ми думаємо»: інтерв’ю з головою «Радіо Ватикан»

Нещодавно до Львова приїздив керівник «Радіо Ватикан» Шон-Патрік Лаветт. Platfor.ma скористалася приводом, щоб поговорити з ним про те, чому у майбутньому великі медіабренди мають поступитися місцем журналістським особистостям, через що католицьку церкву не можна називати консерваторами у справі інформаційних технологій і як вона надалі збирається спілкуватися із вірянами в усьому світі.

 

 

– Авторитет медіа у світі значно похитнувся. Які помилки самих журналістів призвели до того, що стали можливі такі спекуляції із їхньою роботою?

 

– Недостатність зусиль і мотивації. Усі журналісти мають бути мотивовані, по-перше і насамперед, допитливістю: «Я хочу знати». Без запитань ви не отримаєте відповідей. Також у роботі журналіста має бути шляхетна складова: «Я отримав відповідь на запитання – я хочу, щоби інші її знали». Допитливість і шляхетність – дві риси для доброго журналіста.

 

Журналістика – це не лише документування того, що відбулося. Не лише відповідь на запитання «Хто? Що? Коли? Де?» Стає дедалі простіше знайти відповіді на ці питання будь-де у мережі. Але ми живемо у світі «альтернативних фактів», ми не завжди впевнені, що саме є правдою, не знаємо, кому і чому ми можемо вірити.

 

Тому я думаю, що справжній виклик журналістиці – віднайти відповідь на запитання «Чому?» Це запитання має на увазі пояснення контексту, забезпечення глибшого бачення. Я можу читати багато статей про війну на Сході України, у Сирії, у Ємені, у Конго. Але відповідальний журналіст допоможе мені зрозуміти, пояснити, чому це відбувається. Він може дати мені привід цікавитися цими фактами.

 

Ми маємо дуже багато інформації на наших носіях, але ми втратили залученість до неї. Я можу знати, що триває війна у Сирії чи десь ще, але, якщо чесно, мені байдуже. Чим більше інформації я отримую, тим менше я про щось турбуюся.

 

– Як журналістам повертати до себе аудиторію, як виграти конкуренцію в «альтернативних фактів»?

 

– Мене турбують не журналісти – їм я вірю. Те, що ставить переді мною велику проблему – консьюмеризм, те, що люди стали споживачами інформації, що вони знаходять інформацію тільки для підтвердження своєї картинки світу і вподобання. Це своєрідні інформаційні бульбашки.

 

 

Допоки існує чесний пошук правди, ми у безпеці: навіть якщо ми бачитимемо «альтернативні факти», все одно звертатимемось за перевіркою, щоби дізнатися, що насправді відбувається. Є чимало газет, журналів, онлайн-видань, що гарантують нам істину. Але виклик консьюмеризму стає загрозливішим, бо поведінка людей змінюється.

 

– Як я можу «влізти» до чиєїсь бульбашки? Як я можу когось звідти витягти, щоби він бачив речі із різних боків?

 

– Ключ до розв’язання проблеми лише в одному слові – довіра. Ми маємо вірити комусь. Дітьми ми довіряємо своїм батькам. І вони, говорячи нам, наприклад, що місяць не зроблений із сиру, не брешуть. Подумаймо, кому ми віримо у такому віці? Конкретній особистості.

 

Ось де новий виклик журналістів – створити довіру. Гадаю, ми повертаємося до того, що журналісти мають створювати свій імідж насамперед як особистостей. Щоби журналістам довіряли, їх мають упізнавати, знати їхнє ім’я і їхнє обличчя. Люди мають розуміти, хто ми, звідки, де навчалися, чим цікавимося, які фільми дивимося і книжки читаємо, які теми охоплюємо. Тоді вони зможуть нам довіряти.

 

Тривалий час журналісти були відділені від контенту: головний – не ти, а історія. Але тепер ти стаєш історією, а історія – тобою. Твоя перспектива, твої очі, вуха та розум інтерпретують історію. Гадаю, ми близькі до того часу, коли журналіст знову стане якщо не зіркою, то особистістю.

 

– Як медіа Ватикану справляються із такими викликами?

 

– Ми не продаємо нашу інформацію, бо наша інформація – про Бога, а він не продається. Але комунікувати у світі інформаційного консьюмеризму, де впали комунікаційні чесноти, цінності, правила, де не кожен зацікавлений – велика проблема. Але католицька церква загалом і Ватикан зокрема завжди відчували віяння часу та встигали за зміною інформаційних технологій. Уже протягом 650 років ми спостерігаємо, як технології допомагають нам доносити наші повідомлення.

 

Вперше це сталося, коли Йоганн Гутенберг винайшов друкарський верстат: першою книгою, що він надрукував, була Біблія. Уже 1861 року, коли Папа втратив свою владу в Італії, коли його правління обмежили лише Ватиканом, він створив газету, адже це була новітня технологія того часу. Коли Гільєрмо Марконі експериментував із пристроєм, що дозволяв чути голос людини за багато кілометрів без дротів, Папа запросив його до себе на сніданок і попросив показати це радіо. Йому було цікаво, як можна одночасно говорити до всіх людей на Землі.

 

Коли Іван Павло ІІ мандрував усім світом, йому було важливо, щоби люди бачили його подорожі, ніби слідували за ним. Тому 1986 року він створив телебачення Ватикану. У 2000-х Бенедикт XVI зрозумів важливість долучення до цифрових технологій, тож цей Папа завів акаунт на Facebook і  Twitter. Папа Франциск має 10 млн підписників на своєму акаунті у Twitter, а зараз він дуже стрімко розвиває свій акаунт в Instagram.

 

 

Ми дивимося на технології і питаємо себе, чи вони хороші, чи корисні, чи вони допоможуть донести повідомлення? Але найголовніше запитання у тому, чи зможуть вони об’єднати людей. Ми більше не можемо просто зводити людей разом, не можемо говорити: «Ви маєте вірити так, як і ми, інакше потрапите до пекла». Ми запрошуємо, заволікаємо людей до розмови, питаємо у них, що вони відчувають, що вони думають.

 

Ми провадимо діалог. І це новий стиль комунікації. Для цього ми використовуємо технології, що нам надає час. І тепер ми не можемо використовувати лише газету, лише радіо, лише телебачення – ми використовуємо конвергентне медіа. І ми лише вчимося. З усім світом ми не маємо відповідей на деякі запитання сучасності, ми спираємося лише на власний досвід і на те, що бачимо.

 

– Які особливості вашого радіо пов'язані з тим, що воно має релігійну базу? Що найбільше відрізняє вас від звичайних станцій?

 

– Ми намагаємось принести  усі ці технології на службу повідомлення. Наше всесвітнє повідомлення: «Бог є, він любить тебе, він хоче, щоби ти був щасливий не тільки тоді, коли ти помреш. Він хоче твого щастя, де б ти не був. Є способи, за якими ти можеш цього досягти, за якими ти можеш зробити світ кращим місцем. Для цього треба бути більш чутливим до інших, бути добрим, бути відповідальним і вміти віддавати». Це не складна ідея. І ми запрошуємо людей до спілкування на цю тему.

 

– Медіа святого престолу зараз проходять через реформу: буде створено новий центр для комунікації з усім світом. Яким він буде?

 

– План, за яким ми працюємо, полягає у тому, що майбутнє вже наступило. Зараз ми експериментуємо із новими цифровими технологіями і спостерігаємо, як повідомлення трансформуються у цих нових технологіях.

 

Це непросто, бо Ватикан як організація, що ґрунтується на вірі, у своїй діяльності починає із принципу: «Правда існує, і у неї є ім’я – Ісус Христос». Ми намагаємося відповідати цьому принципу, працюючи в інтернеті, де не вірять правді, а вірять думкам, вірять тому, що у кожного є своя правда.

 

 

Як організація, що існує 2000 років, перед тим, як щось зробити, ми думаємо. Інтернет і соціальні мережі зокрема не думають – вони реагують. Ми маємо чимало протиріч, із якими доводиться працювати. Ми віримо, що соціальні мережі покликані насамперед зближувати людей, будувати віртуальні спільноти по всьому світу для реальних стосунків. На жаль, ми бачимо, що соціальні медіа часто використовують для руйнування спільнот і людей. Це роблять через мову ненависті, жорстокість, образи. Ці платформи слугують віртуальному вбивству набагато частіше, ніж підтримці і допомозі.

 

Ми не в утопії, ми не спимо – ми живемо у реальному світі. І ми свідомі викликів цієї реальності. Цей світ вартий життя, ця битва варта боротьби, інформація варта інвестування у неї, адже людина варта усього цього.

 

– Яким буде «Радіо Ватикан» після реформи?

 

– «Радіо Ватикан» з усіма службами продовжує існувати. Новий медіацентр розташовуватиметься у прекрасній будівлі і у прекрасному місті. Але якщо ви поїдете до країн, що розвиваються, то побачите, що люди не завжди мають доступ до речей, якими користуємось ми.

 

Їхня проблема зовсім не в підключенні до мережі, завантаженні фільмів із Netflix, перегляді свіжих відео на YouTube чи надсиланні повідомлень у SnapChat. Їх більше переймають питання про те, де взяти воду та їжу, як уникнути соціальної несправедливості чи як уберегтися від фізичного болю.

 

Ми повинні пам’ятати про це, співчувати цьому. Принаймні, рахуватися із цим. Ми можемо говорити в ефірі про ідеали чистої комунікації чи використання технологій. Але більшість людей у світі у цей же момент не мають доступу до цих технологій.

 

І такий простий засіб, як радіо, досі дуже важливий, бо інколи він є єдиним засобом зв’язку з усім світом. Його використовують як засіб освіти там, де немає вчителів, адже їх убила війна чи СНІД, чи просто вони не можуть дістатися цього регіону.

 

Проводячи нинішню реформу, ми не викидаємо нічого. Ми намагаємось адаптувати це до нової реальності у світі.

 

 

Що дозволяє радіо бути популярним у розвиненому світі?

 

– Радіо виживає, адже воно легко пристосовується до нових умов. У цій частині світу ми проводимо усе більше часу в автомобілях, адже кожен має їх ще від юності. Кількість машин зростає, тому затори стають усе більшою проблемою. Відтак ми проводимо усе більше часу у наших автівках. Там ми не можемо дивитися телевізор чи переписуватись у соцмережах, ми можемо лише слухати. Тому цифрове радіо в авто стає настільки сильним.

 

Подкасти стають популярними. Вони дають нам змогу відкладати прослуховування улюблених програм на зручний для нас час. Це інші способи слухати радіо, але це досі радіо.

 

– Крізь які події у Ватикані, Італії та Європі загалом сприймають Україну?

 

– Короткою відповіддю на це запитання має бути: «Ніяк». У Європі майже нічого не знають про Україну, майже ні з чим не асоціюють. Насамперед, ми більше зосереджені на тому, що відбувається довкола нас. Ми ж спершу дивимось, чи вистачає їжі у нашому холодильнику, а не у холодильнику сусідів.

 

Це одна із причин того, чому руйнується мрія про спільний європейський дім, де би ми підтримували б одне одного. Ми повертаємось до дуже егоїстичного популістського бачення проблем. Тому європейські країни зараз більше зосереджені на спогляданні себе.

 

Вони хочуть захистити себе від «мігрантів, які хочуть забрати їхній дім і роботу, які змінять їхню культуру, ідентичність, стиль життя». Одними із таких для них є українці. У Римі якось я спілкувався із людиною, мати якої зараз дуже хвора і потребує догляду. Я запитав: «Що ж ти робитимеш?» Мені відповіли: «Я не переймаюся: маю українську пані, яка піклується про мою матір для мене». Поки ми не потребуємо когось, ми не цікавитимемось іншими.

 

Україна надто далека для італійців, як і для більшості європейців. Це десь там, на краю Європи. Ми чуємо лише відлуння чогось поганого, що відбувається за кордоном. Але найчастіше це лунає із російської перспективи. Звісно, російські медіа набагато ефективніші у наданні повідомлень, ніж українські.

 

 

Але гадаю, що у цих питаннях вам не варто більше покладатися на традиційні медіа. Це буде марна витрата часу, адже національні ЗМІ мають сталі сфери зацікавлення і вони говорять про те, що цікаво їхній першій аудиторії. У цьому сенсі соціальні, конвергентні медіа чудові – вони зламали монополію національних.

 

Вони несуть допитливість, сміливість і креативність до аудиторії. Сподіваюся, це інтерв’ю є частиною контенту таких медіа.

 

– Ви починали кар’єру як військовий журналіст. Зараз у світі залишаються гарячими одразу декілька конфліктів. Матеріали із них стають приводом до спекуляцій, часто – призводять до травмування аудиторії. Якими повинні бути головні принципи роботи військових журналістів сьогодні?

 

– Військова журналістика – особлива частина нашої професії. Це неймовірна небезпека і залученість до конфліктів. Складно залишатися об’єктивним, коли ти залежний від останньої людини, із якою ти говорив на одному чи іншому боці. Дуже складно за таких умов просто документувати, що відбувається. Інколи дуже просто через емоції вдатися до точки зору однієї із сторін.

 

Стати позаду та звідти подивитися на ситуацію – це вимагає великої дисципліни від воєнного журналіста. Але важливо дивитися на все із перспективи людини. Недостатньо просто говорити про речі у категоріях політики чи економіки. Адже у центрі всього є люди: імена – не номери, обличчя – не факти.

 

Фото – Ірина Роговик.