Валерія Чачибая: «Я вірю, що радіо Аристократи міняє сучасних українців»

Валерія Чачибая – співзасновниця онлайн-радіостанції «Аристократи» й ведуча української версії всесвітньо відомого радіошоу про британську музику The Selector. Platfor.ma поговорила з нею про те, чому «Аристократи» не хочуть до FM-діапазону, як в Україні виник ринок інтернет-радіо, та чому ніколи не варто тиснути на співрозмовника.

Фотографія: facebook.com

– Я вчилась на філолога, аж двічі проходила практику в школі. Але ще на першому курсі мене помітила декан і запропонувала вести концерти на факультеті. Й прикріпила до мене художнього керівника. Всі п’ять років мого навчання – це був шоу-біз. По завершенні я зайшла до товариша на радіо в гості, а там – абсолютно раптово – якраз був кастинг на роль радіоведучої. Там і залишилась.

– Успіх «Аристократів» – результат наполегливої праці чи все-таки щасливого випадку?

– Є частка випадку, але, на жаль, нещасливого. Ми почали, коли в країні відбувалися кардинальні зміни – у лютому 2014 року. Енергія, що вирувала навколо, частково нам допомогла. Але ми завжди будемо пам’ятати, що це зроблено ціною людської крові. Наша місія залишається незмінною – впливати на мислячу частину суспільства. І я не думаю, що вона загартувалася б так сильно, якби не відбулося те, що відбулось, коли ми починали.

– Скільки часу пішло на те, щоб на «Аристократах» усе запрацювало правильно?

– Я вважаю, що воно й досі не запрацювало так, як нам би хотілося. Ми маємо амбіції розширюватись. Це процес, у якому бувають успішні етапи, але вони короткі, тому з’являються нові цілі й проекти. Можу сказати про ті, що пульсують і болять найбільше. Ми хочемо показувати музикантів, коли вони роблять те, що їм притаманно: грають. Ми почали робити це ще тоді, коли були найманими працівниками на «Просто Раді.О». Всі втомились від розмов із музикантами – думаю, вони теж. Тому тоді ми давали їм шанс просто показувати нові пісні. На той час це було революційно, адже треки потрапляли до ефіру коридорами неіснуючих форматів. А ми давали музикантам п’ять хвилин слави, які обіцяв Енді Воргол усій культурі свого часу. І це дало прекрасні результати. Зараз хочемо створити у своїй студії, яку нещодавно закінчили оснащувати, зону для живих виступів.

– За останні роки з’явились нові онлайн-радіостанції – зокрема, «Сковорода», Urban Space Radio, Old Fashioned Radio. Як на вас впливає конкуренція?

– Ми спримаємо їх не як конкурентів, а як партнерів. У нас схожі цінності та моделі, які ми тримаємо в голові. Так, ми стежимо одне за одним і називаємо це хвилюючим процесом творення професійного середовища. Але водночас є проекти, в які одразу вкладені великі гроші. Тоді «Аристократи» трохи ревнують, бо нам ці гроші доводиться самим заробляти і вкладати, а хтось, маючи інвестиції, йде крок за кроком за нами, часто цитуючи наші рішення – наприклад, у дизайні. Навіть авторів переманюють. Але це нормальний процес. Як на мене, якщо ти маєш конкурента, який дихає тобі в спину, треба вміти озирнутися, сказати «дякую» і рухатись далі.

– Чому «Радіо Аристократи» не претендує на FM-частоти?

– Це означало б витратити сотні тисяч гривень на ліцензію, десятки тисяч доларів на передавачі… В цьому є сенс, якщо маєш намір створити мережу із щонайменше трьох радіостанцій. Поріг входу на ринок FM-радіо зависокий: ти стаєш заручником витраченого ресурсу й не втілюєш проекти, в які віриш, інвестуючи в них свій час і партнерські гроші, а просто наздоганяєш витрачене. Мені така модель для медіа здається небезпечною. Бо ти думаєш не про змісти, які передаєш аудиторії, а про гроші, які повинен заробити, щоб завтра не закритись.

Ну, і головне: ти обмежений у радіусі своєї дії. Це ж безглуздо – обирати мовлення, хоч і в автомобілях, але в радіусі 150 кілометрів, замість того, щоб мовити на весь світ. Залежати від державного органу замість того, щоб працювати зі світовими агрегаторами на кшталт AppStore. Якщо ти хочеш продаватись на AppStore, твій додаток тестують, і це теж свого роду ліцензування, але воно відбувається в одному вимірі з тобою. Ні, нам не підходить аналогова модель.

– Коли «Аристократи» вийшли на самоокупність?

– За півроку після запуску. Але правильнішим було б запитання, коли ми почали платити гонорари всім своїм авторам. Бо протягом перших років це був спільний внутрішній процес, який виходив у широкий світ і шукав партнерів. Ми ділилися прибутком від тих проектів, які вдавалося продати, але не платили авторам, для яких не змогли знайти комерційних партнерів. Обираючи між такою моделлю й залежністю від кредиту чи будь-якого іншого фінансування, я обрала б перше: це доволі чесна гра. Ми створили майданчик, на якому можна було заробляти: з кимось це спрацювало, з кимось досі не працює. Але ми чесно кажемо на початку сезону: «Ми не можемо інвестувати у ваш проект. Ви згодні робити його на волонтерських засадах?». Автори або погоджуються, або ні.

– Ваше #ADayShow побачило багато людей і почуло багато цікавих тем. Хто чи що здивувало найбільше?

– Нам настільки щастить мати хороших гостей, що встигай лише записувати, аналізувати й цитувати. Серед потужних вражень, звісно, «Університет Культурного Проекту». Я й так люблю викладачів цього проекту, а тут ми змогли зробити щось спільне. Я була вражена ефіром із Зіновієм Свередою, який досліджує питання кооперації та етичної економіки. Це епізод, який я хочу на канікулах ще раз прокрутити, почитати, продумати. Зараз ми готуємось до серії лекцій, у яких Зіновій – економіст і філософ за фахом водночас – пояснить зрозумілою мовою, що таке економіка, як впустити її у своє життя і користуватись нею розумно.

- Чи були у вас у гостях герої, з якими важко спілкуватись?

– Звісно, були. Наприклад, розмову з фронтменом групи «Бумбокс» Андрієм Хливнюком мені довелося провести кілька разів, перш ніж ми достатньо порозумілися. Перша наша розмова була ще на «Просто Радіо.О» сто років тому, а ось нещодавно ми говорили про звільнення Олега Сенцова. Може, тема, може, час посприяв, але ми гарно поговорили. Ключ до Андрія я добирала довго. Це непростий для мене гість. А якщо узагальнити, то неприйнятно, коли людина йде на інтерв’ю, щоб пригнічувати співрозмовника. Я взагалі не люблю, коли спілкуються методом впливу одне на одного, заходячи на чужу територію. Утискати – це старомодно.

– Що ви робите, якщо розмова не в’яжеться?

– Я готова навіть скоротити бесіду втричі. Як уже досвідчений інтерв’юер, знаю: найбезглуздіше, що можна зробити в такій ситуації – намагатись розговорювати гостя. Люди бувають закритими й мають на це право. Треба розуміти, що ефір – це процес, який ми творимо разом. Коли Луї Сі Кей йде на The Nightlife Show, він робить там шоу не менше, ніж ведучий. Кожен виконує свою роль.

Якщо мій гість із якихось внутрішніх причин не готовий розкриватись, нам краще не робити безглуздих спроб. Але, як радить Ларрі Кінґ, я роблю лише одну спробу розговорити героя через свою відвертість. Якщо не спрацьовує, я знаходжу привід закінчити таку розмову. Ми вимкнулись, поставили музику, потиснули одне одному руки, усміхнулись і розійшлись. Усе просто.

– Ви говорили, що BBC є для вас своєрідним взірцем. Чому?

– Мені подобається в BBC різножанровість, неупередженість у формуванні панелі пропозицій для слухача, варіативність. Звісно, технічний рівень – це просто космос! Я досі не розумію, яке програмне рішення вони використовують у студії, але воно дозволяє в цей момент робити дуже класні звукові фішки під час ефіру. Я підгледіла це кілька разів в Енні Мак і була в захваті від того, як їм вдається не хвилюватись за технічні моменти, а думати лише про зміст. Думаю, це сильна сторона серйозних холдингів із великими фінансовими можливостями. Також мені подобається комунікація між ведучими. Немає враження, що на них тримається все, але кожен ведучий має персональний стиль комунікації. Це дуже правильне використання такого ресурсу як особистість. Є чого вчитися.

– Якось ви сказали, що проводите в інтернеті шістнадцять-сімнадцять годин на добу, але водночас маєте багато інтересів окрім роботи – книги, кіно, йога, басейн. Як ви все встигаєте?

– Я нічого не встигаю. Просто бачу, скільки всього могла б іще зробити, але мені бракує часу. Мій чоловік (актор театру «Сузір’я» Олександр Перков. – Platfor.ma) днями поїхав у відрядження й залишив собаку. В мене стрес, бо до всіх обов’язків додався ще один – тричі на день по сорок хвилин гуляти з собакою. У графіку мого чоловіка бувають так звані творчі запої, коли я його підстраховую, а потім він має вільний час. А я – людина зі спланованим заздалегідь робочим процесом.

– Як ви ставитесь до трендів?

– Я розвиваю в собі критичне мислення як спосіб обробки інформації, яка вирує навколо. На певні тренди моя реакція – «круто»: наприклад, зацікавлення класичною академічною музикою. Я теж хочу бути на цій хвилі, бо це збігається з моєю особистою місією. А є такі, яких я просто не у змозі осягнути: наприклад, відеоблоги. Хтось витрачає час, щоб їх записувати, а хтось – що для мене ще більш дико – на те, щоб їх дивитися. Адже на тому ж YouTube є чимало гарних фільмів, романтичних чи смішних, є науково-популярні відео та багато іншої інформації, вартої уваги… А загалом я не маю алергії на слово «мейнстрим», я не маргінальний художник, якому потрібно ховатись у підвал, аби знайти свою естетику.

– Ви феміністка?

– Ні, абсолютно. Ми з Дашею Зарівною (журналістка і ведуча «Аристократів». – Platfor.ma) домовились в останній розмові: я – за певну культуру спілкування між чоловіком і жінкою, в якій мають бути враховані наші особливі риси. Скажімо, щоб чоловіки вітались за руку й водночас відчиняли двері. Якась соціальна домовленість для комфортного співіснування. Але перегинати палицю в будь-якому випадку не люблю. Хоча поважаю суфражисток – вони зробили важливу справу.

– Що ви мали на увазі, коли казали «ми міняємо сучасних українців»?

– Краще було б сказати: «Я вірю, що ми на них якось впливаємо». Може, «міняємо» – якраз те перебільшення, яке потрібне, щоб ти до цього тягнувся. Я справді думаю, що часом треба перебільшувати, описувати речі кращими, ніж вони є. Тоді ти починаєш у них вірити. Я вірю, що ми міняємо сучасних українців.