«В Білому домі – як в армії»: фотограф двох президентів США про роботу з Бушем і Рейґаном
С’юзен Біддл працювала фотографом у Білому домі за часів президентства Роналда Рейґана та Джорджа Буша-старшого. Публікувалась у The Washington Post, Time, Newsweek, Life та National Geographic. Долучилась до створення книжок «День у житті Америки», «Гонконг – тут живуть дракони» і «День у житті американської жінки». Вигравала нагороди у складі Асоціації фоторепортерів Білого дому та Національної асоціації фотожурналістів. Все це врешті призвело до того, що С’юзен розповіла про cвій досвід фотографування американських президентів у Школі журналістики УКУ. А Platfor.ma записала найцікавіше.
Фотографія – це квиток у життя іншої людини. Я допитлива, люблю пхати носа в чужі справи, дізнаватися щось нове про людей. Проте я не підозрювала, що колись опинюсь у житті президента Сполучених Штатів Америки.
Не паліть мости, зберігайте свої контакти. Тому що ніколи не знаєш, хто зможе допомогти тобі в майбутньому. Одного дня мені зателефонував знайомий, з яким ми раніше працювали, – саме він став директором фотографії в Білому домі й запросив мене туди.
Перш ніж тебе беруть на роботу до Білого дому, потрібно пройти перевірку. Двоє людей із Федерального бюро розслідувань ставили мені різноманітні запитання. Було незручно й некомфортно. Вони справді досліджували мене: перевіряли, яку пошту я отримую, запитували у знайомих, чи маю я проблеми з грішми та чи можна мене підкупити. Мені пощастило: знайомі відповіли, що не можна.
Коли я отримала цю пропозицію, я вже мала роботу. На той момент я п’ять років працювала в газеті The Denver Post. Мені не обов’язково було погоджуватись на місце в Білому домі. Я навіть не знала, чи хочу, адже ця робота більше нагадувала піар, мене ж цікавила журналістика. Піт Соуза, який був фотографом Роналда Рейґана, а згодом Обами, сказав мені, що не варто брати цю роботу, якщо йдеш шляхом журналістики. Що Білий дім – це відступ.
Завдання фотографів Білого дому полягало в тому, щоб документувати президентство для історії. Я рік працювала у Роналда Рейґана й чотири роки у Джорджа Буша. Я не хотіла знімати офіційні помпезні речі, а мала на меті показати, якою людиною є президент. Його характер, вираз обличчя. Звісно, я не завжди мала доступ до президента, тому не могла показати все. Буш, до речі, був відкритішим.
Президент Джордж Буш-старший вітається з собакою. Він дуже любив своїх псів.
Я журналістка за освітою й завжди прагнула все засвідчити. Знала, що хтось інший вирішить, чи випускати це на публіку, моя ж справа – фотографувати. Одного разу зняла президента Рейґана зі своєю картонною подобою. Він сам попросив зробити це фото, але прес-секретар наказала нікому не показувати знімок.
Робота в Білому домі організована як в армії. Щодня я знала, що мала зробити, куди мені можна, куди не можна. Чесно кажучи, працювати в пресі складніше – там ти маєш навчитися пхатися через зачинені двері, переконувати людей у тому, що тобі потрібно бути там і фотографувати те, що відбувається.
Як правило, я не заходжу до чужих спалень. Але, коли Саддам Хусейн вторгся до Кувейту, я зайшла до спальні Буша. Я знала, що це важливий момент, і що новий особистий асистент, можливо, не знає, що мені не можна бути в цій кімнаті. Тому я зайшла у двері, й мене ніхто не зупинив. Присутність – це дуже важливо. Якщо у вас є нагода десь бути, будьте там і робіть, що можете. Також треба постійно рухатись: можна отримати значно цікавішу фотографію, просто відступивши на кілька сантиметрів убік.
На початку кожної зустрічі ми фотографували, поки учасники жартували чи обговорювали вечерю. А я завжди хотіла, щоби на моїх кадрах вони працювали, я хотіла бути в кімнаті, коли вони грюкають кулаками по столу. Президент Буш, оскільки раніше він очолював Центральне розвідувальне управління, був надзвичайно підозріливим і казав, коли мені треба йти геть. Але під час роботи ти дуже часто так хвилюєшся за витримку, діафрагму та всі ці налаштування фотоапарата, що навіть не чуєш, про що говорять, не усвідомлюєш, що відбувається. Іноді я вже за декілька тижнів дізнавалась про суть подій, на яких була присутня. З початком війни в Кувейті вони перестали звертати на мене увагу, та одразу брались до роботи.
Президент Джордж Буш-старший розмовляє з Михайлом Горбачовим.
Одного разу ми з Бушами були на човні, був дуже сильний вітер. Раптом задзвонив радіотелефон. Тоді президент Горбачов був на літній дачі в Криму під домашнім арештом, і Буш дуже за нього хвилювався. Президент спустився в кімнату і я пішла за ним. З Горбачовим усе було гаразд, але прес-секретар хотів, щоб одну з фотографій тої розмови я віддала у відкритий доступ для преси. Я вибрала кадр, який виглядав справжнім – в Буша скуйовджене вітром волосся, дружина схвильована. Я дуже люблю цю фотографію, але прес-секретарю вона зовсім не сподобалась. На його думку, я мала привести до ладу зачіску Буша. Але хто я така, щоб чіпати голову президента?
Преса отримує здебільшого постановочні фото з усмішками й потисками руки. Політики роблять добру міну для ЗМІ. Я більше любила фотографувати особисті моменти. Хотіла показати стосунки між президентом Бушем та його дружиною. Вони завжди були і досі є дуже близькими, але ніколи не дозволяли собі демонструвати любов публічно. Я дуже хотіла схопити цю взаємодію. Одного дня о сьомій ранку я вийшла на стежку, якою Буш ішов до овального офісу, а його дружина – до басейну. Не думаю, що вони знали, що я десь там. Він її поцілував. Я була дуже щаслива.
Я завжди намагаюсь залишатись журналісткою, зовнішньою спостерігачкою. Одного разу я залишилася з Бушами на вечерю, іншого разу Буш розпитував мене про мого бойфренда, коли ми були влітку на човні. Мені дуже подобалось, що я могла взаємодіяти й розмовляти з ними. Але зазвичай я такого все ж не робила.
В часи Буша в Білому домі працювали троє фотографів. Ми ділили роботу, тож я не мусила працювати щодня. Хоча в подорожах ми знімали плівку за плівкою – дуже багато. Графік був божевільний.
Президент приходить на літак в останні хвилини, там у нього є спальня, душ. А ми всі жили в готелі, самі пакували свої речі, самі добралися до аеропорту. Ми завжди виглядали дуже змученими і виснаженими.
Михайло Горбачов приїхав на відвідини до президента Джорджа Буша-старшого.
Звичайно, були вихідні, а іноді якісь відпустки. Але я озираюся й навіть не знаю, скільки хрестин чи весіль я проґавила через те, що постійно мандрувала. Для довготермінових стосунків це теж не добре. З бойфрендом, про якого мене питав президент Буш, ми розійшлись, тому що мене весь час не було.
Я була другою жінкою-фотографом Білого дому, й зі мною поводились дуже добре. Коли першою леді була місіс Рейґан, вона хотіла, щоб усі постійно ходили в сукнях. Якщо чесно, це не найкомфортніший одяг для фотографа. А коли прийшов Буш, ми змогли вдягати, що хотіли.
Тоді в багатьох країнах за кордоном люди не звикли бачити жінку в ролі фотографа. Під час подорожі в Китай я мусила причепити до сукні шматок паперу, де китайською було написано, що я президентський фотограф. Це сталось після того, як охоронець жбурнув мене об стіну.
Коли президентом став Білл Клінтон, я покинула Білий дім. Вирішила зайнятись чимось іншим. П’ять років працювала всередині Білого дому, потім почала працювати зовні – фрилансером, а згодом у The Washington Post. Там ми називали це життя на пагорбі зоопарком. Але іноді нам щастило і ми ходили у справжні зоопарки. Ми завжди любили фотографувати тварин. Не всі і не завжди займалися політикою.
За два дні до інавгурації Доналда Трампа я почула, що моя знайома Шейла Крейґхед буде фотографинею нового президента. Я привітала її й порадила відразу позначити свою територію і отримати максимальний доступ. Вона подякувала і спитала, чи цікаво мені повернутись до роботи в Білому домі в її команді. Ні, аж ніяк. Це надзвичайно виснажливо. Я вже це робила. І, відверто кажучи, не хочу працювати на Трампа. Шейла мала познайомитись з ним лише наступного дня, боялась, що за тиждень він її звільнить. Але вона досі з ним, хоч і не має великого доступу до президента. Багато людей скаржаться, що фотографії, які виходять з Трампового Білого дому, дуже офіційні і формальні, бракує відчуття закулісся.
Гумор – дуже важливий складник роботи в Білому домі. Без почуття гумору ви не витримаєте стресу президентства.
В Білому домі я знімала на плівку, й кольорові негативи проявлялися у величезній військовій лабораторії на базі військово-повітряних сил. Фоторедактор оглядав усе й робив великоформатні світлини, деякі з яких висіли на стінах у Білому домі. Іноді друкували фотографії, які мені не подобались. Нам дозволяли робити копії певних кадрів, щоб залишити їх для наших майбутніх презентацій чи книжок. У The Washington Post ми теж знімали на плівку. Ми були, мабуть, останньою газетою на планеті, яка перейшла в цифровий формат.
Коли знімаєш на негатив, то не знаєш, що в тебе є, поки не проявиш. Треба було чекати і сподіватися, що ти добре зняв хороший кадр. Але зараз ми можемо знімати постійно й відразу ж бачимо свої фотографії, тобто відразу ж учимося. Було б добре, якби всі люди могли навчитися, як правильно користуватись фотоапаратом. Тоді і на телефон будуть кращі фотографії.
Зараз я майже на пенсії, трохи фотографую для себе, для розваги, трохи займають фрилансом. За останні два тижні відзняла три завдання на дуже різні теми. Я більше не шукаю завдань. Але мені подобається, коли час від часу люди дзвонять мені із пропозиціями.
Якщо вас цікавить подібна робота, то ось тут розповідь Михайла Палінчака, фотографа Петра Порошенка, про те, як це в Україні, а тут – десять його найкращих кадрів року.
